“Чорнобильські” Нові Обіходи з’їли давні Самчинці, а зараз і самі зникають

Самчинці - всього за 26 кілометрів від Немирова. Згідно з даними офіційного сайту Райгородської громади у 2019 році у селі проживали 85 мешканців. Поряд із Самчинцями розмістилось одне з наймолодших сіл - Нові Обіходи. Там будинки звели нашвидкоруч за типовими проектами для переселенців з зони відчуження, Чорнобиля, після трагедії на ЧАЕС.

Нашим гідом є Анатолій Кучерук. У Самчинцях народились і виросли його батьки, також народився він сам.Там проживала бабуся, до якої Анатолій приїжджав у гості після того, як з батьками переїхав жити в Тульчин.

Історія вийшла ще цікавішою. Після Самчинців ми запланували зняти ще одне відео у сусідньому селі Городниця. А коли приїхали до однієї бабусі, то виявилось, що героїня нашого відео є ще й близькою родичкою Анатолія. З родиною Анатолій Володимирович не бачився ще з дитинства і не знав, що ця родинна гілка вціліла. Тож ми випадково об’єднали родину і через багато років знову перезнайомили близьких родичів. Але про це згодом, у нашій наступній розповіді. А зараз - про Самчинці.

Нашу екскурсія цим селом починаємо зі старого костелу. У Вікіпедії пишуть, що костел святої Марії Магдалини збудували ще у 1910 році. Під час будівництва використовували яєчний жовток як будівельний матеріал. У 1930 костел хотіли зруйнувати совєти, але не змогли. Тому, як і по всій країні, католицький храм пристосували під склади.

Одна зі стін костелу почала трохи розсуватись від часу, але сама будівля виглядає збереженою і діючою. Не дивно, адже село завжди вважали “польським”.

Наш гід Анатолій розповідає, що прізвища мешканців були польськими:

“Це було завжди католицьке село.Тут жили католики. Вільчинські, Сташевські…”

Ми йдемо пустою вулицею, де залишились тільки чагарники і залишки хат.

Тут колись народився наш гід, Анатолій. Народились у Самчинцях і його батьки. А пізніше, коли він з батьками переїхав до Тульчина, в Самчинцях залишилась жити його бабуся.

Анатолій Володимирович згадує, що коли був маленьким, село вважалось туристичним і до нього на літо з’їжджалось багато людей:

“У село приїжджали дачніки. Їх чогось так у нас називали. Навіть з Москви були, з Ленінграду. Відпочивали, ходили на річку, рибалили, збирали в лісі гриби. Тут дуже гарний був дубовий ліс”.

Згадує що на Бугу був млин, на який люди возили зерно, яке мололи на муку.

Ми намагались спуститись до річки Південний Буг, але через болото і дощ не дійшли донизу. Тому обмежились фільмуванням місцевості біля річки за допомогою квадрокоптера. І хоча стелився туман, та краєвиди там просто неймовірні. Можна лише уявити, яка там краса влітку!


“Якщо спуститись донизу, там величезне каміння. На берегу росли верби і м’ята, яка неймовірно пахла і завжди було прохолодно” - каже наш гід. В тій річці малий Толя колись тонув. Згадує, що в безіменній річці, яка протікає яром поблмзу вулиці, де колись жила його бабуся, було багато маленької риби, яку місцеві називали “слезик” (припускаємо, що від польського “sledzik” - оселедець). “Я колись там маленьким тонув. Там був такий камінь величезний, в річку заходив, а батько пас бичка. А я в шубі заплив, була вже осінь. І я ловив тих слезиків, а камінь вже був мокрий і я послизнувся і впав у воду. Я як зараз пам’ятаю, шуба розкрилась як парашут, а батько мене виловив і бігом додому, - ділиться спогадами Анатолій.

Вздовж дороги, якою ми йдемо, великий і глибокий яр, закиданий сміттям.

Як виявляється, мешканці Самчинців досить оригінально використовували властивості місцевого ландшафту. “В цих ярах, розказувала моя бабушка, гнали самогонку. Ховались від міліції. Тому що приїжджав наряд міліції, в кого находили самогонку та виливали і штрафували. То вони в цих ярах її гнали”- показує на яр Анатолій Володимирович.

“В моєї бабушки тут був рідний брат. Звали його Ясько. А його жінку - Юзефа. Бабушка зі своїм братом поїхали в Райгород, на базар, а мене лишили в тої бабушки Юзефи. А вона гнала самогонку просто в хаті. Апарат самогонний був такий серйозний. Такий холодильник, в ньому проходив змійовик. Та з нього капає, а вона взяла ложку попробувала, нормально. Напробувалась так, бачу червоніє, потім за поріг почала зачіплюватись. В хаті земляні були поли, поріг високий”.

Зараз Самчинці виглядають закинуто. Де-не-де біліє хата посеред дерев або чагарників. Хоча всі шматки городів оброблені і чисті.

“Якось тут було життя, там коло школи був стадіон, там першого травня, 9 травня духовий оркестр грав, гармошка, кооперація виїжджала, гуляння, взимку Новий рік - сани, ковдри на санях. Повні сани дітвори і вперед. Тоді стовпів не було, ні радіо, ні світла, гасова лампа була. Вдень газетою чистять, і так світилось.”- додає наш співбесідник.

Ми намагались знайти залишки бабусиної хати, але наш провідник згадує, що на початку 80-х бабусю забрали з села до себе його тато і мама, а хату з дозволу бабусі розібрали родичі для будматеріалів:

“Хата бабусі була дерев'яна, валькована з солом’яним дахом. Кожних п’ять років солому змінювали, як тільки починала чорніти. І що цікаво ніколи не протікала”.

На державній публічній кадастровій карті України всього кілька ділянок, де є хати і живуть люди. Ділянки ці оформлені у приватну власність. Хоча з відео з квадрокоптера видно, що земля не пустує і обробляється. Напевно, сьогодні вона є найбільшою цінністю для місцевих мешканців і чи не єдиним джерелом заробітку.

Анатолій Володимирович згадує, що раніше в селі було багато худоби, люди здавали молоко і мали на тому додатковий заробіток. Молоко збирали централізовано кінним транспортом:

“Був такий бригадир, їздив на бричці такій двоколісній, в яку були запряжені два жеребця. Вони цього бригадира і вбили. Зі скотного двору зірвався бик, коні налякались, а там серед двору була черешня. І коні побігли в різні сторони, а бричка - в черешню. Там недалеко були корівники. Ми дітьми самі лазили часто по тих корівниках. І якось ми бігали по даху і я провалився і впав в чан з молоком. Поки дійшов додому весь одяг засох і став дерев’яним”.

Саме село Самчинці одразу переходить в Нові Обіходи. На Публічній Кадастровій карті України видно рівненькі вулиці однакових будинків з однаковими земельними ділянками. Ми облітаємо село коптером і помічаємо, що більшість будинків заселені і упорядковані.

В багатьох будинках металопластикові вікна, висаджені фруктові дерева, оброблені городи. Вулиця асфальтована. Все чистеньке і дуже охайне.

Але в кінці вулиці біля Південного Бугу є кілька пустих уже напівзруйнованих будинків, у які ніхто не заселився.

Дахів на будинках немає. За будинками також напівзруйновані господарські приміщення, під ними погріб.

Фонд Держмайна продавав залишки цих будинків по 86 тисяч гривень.

В оголошенні сказано, що об’єкт продажу складається з житлового будинку площею 110,8 кв.м, готовністю 57%; веранда площею 19,6 кв.м, готовністю 30%; сарай площею 82,9 кв.м, готовністю 40%; погріб пл.21,5 кв.м, готовністю 98,8 %. Рік будівництва 1992.

Журналісти з видання “Голос України” з’їздили в село і розповідали його історію:

“Усі будинки однакові, споруджували їх за одним проектом. Різна тільки кількість кімнат — від двох до чотирьох. У кожній оселі є кухня і вітальня. Село газифіковано. Торік закінчили будувати новий водогін, бо у старому часто рвалися труби. Громада виграла грант, за яким отримали кошти за швейцарською програмою DESPRO. Місцеві мешканці також зробили свій внесок — із кожного двору по 1,6 тисячі гривень. Усі вулиці заасфальтовано, до того ж покриття гарної якості. Поруч із населеним пунктом протікає Південний Буг. Стежка до нього веде через ліс. На протилежному березі річки видно гори”.

Село Обиходи на Житомирщині підпадало під відселення ще після Чорнобильскої аварії, але чомусь про людей забули - і сам сільський голова знайшов місце для нового поселення, вибив гроші і переконав людей переїхати аж у 1992 році.

Як так сталось, що про ціле село влада забула, питання залишається риторичним.

Тепер головна вулиця Нових Обіходів називається іменем Василя Васильовича Мельника, саме того голови радгоспу, який побудував і перевіз своїх односельчан в безпечне місце.

Історія села і радгоспу опублікована на офіційному сайті Райгородської громади.

Станом на сьогодні в селі Нові Обіходи живуть 410 людей. Водночас частина людей так і не виїхали з Обіходів, що на Житомирщині. У 2018 році сайт “Житомир-інфо” розповідав, як на село нападала зграя вовків. Тоді йшлось про загрозу для 200 мешканців села.

Після переїзду для поліпшення матеріального становища правління колгоспу прийняло рішення звернутися до Міністерства Оборони України з проханням взяти колгосп ''40-річчя Жовтня" у свою структуру. Таким чином у 1995 році було утворено військовий радгосп "Полісся". І пішли справи вгору, почало активно розвиватись господарство. З 2003 року підприємство не працює. Земельні угіддя радгоспу "Полісся" у вересні 2012 року були розпайовані між членами колишнього господарства та здані в оренду інвестору СХК "Вінницька промислова група".

Наш гід по Самчинцях Анатолій Кучерук розповідав, що хотів допомогти радгоспу, навіть привозив інвесторів-німців, але ті покрутились - і так і не надумали.

Основним орендарем земель сільськогосподарського призначення навколо Самчинців є ТОВ “Немирівський комбінат хлібопродуктів”. Згідно з інформацією аналітичної системи Youcontrol підприємство користується 1446 земельними ділянками.

Єдиним власником підприємства є Тер-Тачатян Артем Альбертович. У 2019 році він фінансував виборчу кампанію народного депутата від “Слуги народу” Анатолія Драбовського. Йому належить 13 різних підприємств, з яких більшість пов’язана з сільським господарством. Крім того, він особисто володіє та орендує понад 500 земельних ділянок в Немирівському та Хмільницькому районі.