Балківка: мальовниче мертве село, мов вхід у потойбіччя

Поблизу Мурованих Курилівців є мертве село Балківка. Там уже ніхто не живе, хоча природа там неймовірно гарна, повітря кришталево чисте і таємнича, але потужна енергетика. Можливо, тому що поряд з селом розташоване велике давнє городище?

Балківка розкинулась в долині річки між Мурованими Курилівцями і Посуховом. Село колись так і називали - Яр. Бо саме там воно і знаходилось, на дні яру, який зараз рясно поріс соснами та тереном.

В тім яру зливаються дві річки - Теребиж та Жван.

Попри малу відстань від Балківки до адміністративного центру громади, для того, щоб познімати залишки старих пустих хатин, нам довелось проїхати кілька доріг. Нашим гідом до села була мешканка Мурованих Курилівців Оксана Дач.

Спочатку ми намагались потрапити зі сторони села Посухів. Колись до Балківки звідти йшла польова дорога, але її розмила річка. Іншу дорогу біля неймовірної краси соснового лісу з крутими схилами й величезними кам’яними брилами змило дощами.

Ця дорога була рясно засаджена кущами терену. Оксана розказала нам, що з терену місцеві женуть автентичний самогонний напій який називають “Тернівка”.

І лише з третього разу нам вдалось майже під'їхати до краю села, але річку ми переходили пішки. Потім дотемна блукали залишеним і пустим селом.

Наша провідниця Оксана, яка пам’ятає село живим, коли ще була дитиною, проводить нам екскурсію скоріше своєю пам’яттю, ніж реальними місцями:

“Ви не бачили цього села живим. А я пам’ятаю. Тут скрізь були люди. Нічого зарослого не було. Тут був рух у людей були городи, пасовиська.”

Навколо стоїть така тиша, що аж закладає вуха. Посеред зарослів як краплі крові на голих гілках червоніють плоди глоду.

Деякі зі старих хат добре збереглись. У них є дахи і вікна. І навіть табличка з назвою вулиці “Балківка”

А в одній хат ми знайшли навіть гарні різьбяні двері.

Майже усі шибки побиті. Оксана каже, що це місцеві мародери, які забирали все, що погано лежало. Знімали покрівлю з дахів, розбивали скло у вікнах, виривали кабель зі стін. Навіть кам’яні брили, якими підпирались схили біля будинків, й ті розібрані.

Тільки-но маленьке село почали залишати мешканці, одразу приїхали електрики і зняли усі електричні стовпи. Тому якби навіть хтось залишився тут жити, то умов вже немає ніяких.

Вікно у кожній хаті схоже на картину. Через вибиті шибки сонце, що заходить, освітлює осінній ліс, який поховав уже будинки у своєму нутрі від людських очей.

Я затримуюсь біля кожного вікна, щоб сфотографувати. Ще кілька років - і від цих будинків і сліду не залишиться.

Кам’яні стовпці біля однієї з хат виглядають як ворота у потойбіччя. Хоч бери й знімай якийсь фантастичний фільм.

Так само заворожує кам’яний вхід до погреба облаштованого, здається, навічно.

Вже і хати майже немає, а погребу хоч би що.

І навіть дорога вздовж річки викладена тесаним камінням, яке поросло мохом і стало схоже на стежку до якогось закинутого королівства. Моя багата уява щедро малює усілякі фантастичні історії - і я зачаровано зупиняють, щоб полюбуватись камінням і осіннім лісом.

Дорогою ми спускаємось до річки і Оксана згадує, що коли вони були дітьми, там внизу стояв старий млин.

“Правда, і його “ентузіасти” розібрали на запчасті”, - з сумом зітхає моя супутниця.
“Просто було таке повір’я, що з млина нічого брати не можна, бо вважалось, що мельник з чортом знається. Особливо, на тому, що водяний. Мені бабушка розказувала, що для того, щоб мати прибуток, у мельника під млином мав жити чорт. Тому нічого брати не можна, бо все з млина нечисте,“ - додає співбесідниця.

Ми планували дійти до старого городища, що було за селом, але не розрахували час і коли пройшли закинуте село, то уже майже стемніло. Тому довелось повертатись, щоб не блукати в хащах вночі.

“Я б тут жила”,- стиха зітхаю. А Оксана посміхається: “Ага, до першого снігу, коли б перемело дорогу”. І розповідає, що колись її чоловік вночі йшов з Посухова в Муровані Курилівці, і дорогу йому перепинив дикий кабан. Але розійшлись мирно.

На зворотній дорозі ми забуксували й довелось штовхати авто, яке застрягло в болоті. І це ще була суха осіння погода. Тому, дійсно, дістатись до Балківки після дощів нереально, але якщо вам вдасться, ви напевно, так і як я будете зачаровані цією неймовірною природою.

У Вікіпедії пишуть, що у 2016 році у селі було зареєстровано восьмеро мешканців, а реально проживали лише четверо. Сьогодні від села майже нічого не залишилось, лише пусткою скрізь залишки рам дивляться сліпі вікна напівзруйнованих хат на фоні мальовничого краєвиду, схожого на Карпати.


Таїса Гайда