94-літній мешканець Кривохижинців Леонід Мосендз: “Ми так жили з дружиною, що всі нам заздрили”

Мальовнича природа, неймовірні краєвиди і вулиці, на яких порожні хати, бо мешканці або померли, або виїхали. Закритий на замок сільський клуб, магазин і дорога після перших заморозків, мов суцільне скло. Таким ми побачили маленьке село в Муровано-Куриловецькому районі - Кривохижинці.

В маленьких селах найбільше вражають кладовища. Саме на них живе пам’ять про померлих мешканців і нагадування живим, що рано чи пізно ми всі там будемо.

Уже розсунулись хати, обвалились в них стелі і випали вікна - більше немає жодної згадки про тих, хто тут проводив більшу частину свого життя, народжував дітей, ходив у школу, гуляв весілля. Але таблички на кладовищах ще зберігають імена.

Ми йшли старим кладовищем, на якому кам’яні хрести, виготовлені місцевими каменотесами, ніби проростали з землі. І здавалось, немає нічого міцнішого, ніж це каміння. Якось моторошно виглядали ті білі кам’яні хрести з викарбуваними птахами та символами сонця

На одному з хрестів було викарбувано дату “1816”. Це означає, що кладовище тут дуже давнє. Хоча немає нічого дивного. Як розповідає у своїй книзі “Забуті сторінки історії” краєзнавець Володимир Ревуцький, у Кам’янецьких земських книгах запис про село Кривохижинці датується ще 1604 роком. “У 1629 році в селі нараховувалось 17 домів (дворів), а у 1718 році не було жодної людини”.

Коли хтось в селі помирає, на похорони завжди кличуть найстарішого мешканця Кривохижинців, Леоніда Мосендза. Саме він пам’ятає усіх, хто жив у селі і може нагадати присутнім на кладовищі, як жили померлі і що доброго зробили в житті.

“Тільки процесія доходить до кладовища, а вони вже оглядаються: “А де Льонька? Льонька буде?”, - розповідає нам старожил.

Ми домовились з ним про зустріч заздалегідь, але через перші заморозки, які перетворили сільську дорогу на скло, ми залишили машину на дорозі та майже півгодини йшли пішки. Через майже пусту вулицю, на якій уже ніхто не живе.

Деякі будинки тільки почали розсуватись і виглядали б жилими, якби не зарослі кущів навколо них.

На пагорбі нас зустрічає закритий сільський клуб, який вже світить розбитими шибками і табличкою при вході, де написано, що клуб був збудований у 1967 році.

З книги Володимира Ревуцького можна дізнатись, що колись на місці клубу стояла церква Покрови Пресвятої Богородиці.

Володимир Артемович розповідає, що до 1792 року в Кривохижинцях була дерев’яна церква з дерев’яною дзвіницею біля неї. Але згоріла від удару блискавки. Чудом збереглась під час пожежі чудотворна ікона Пресвятої Богородиці. Пізніше церкву заново збудували казенним коштом, а у радянські часи розібрали на будматеріали, які пішли на будівництво ферми. Куди поділась ікона, ніхто не знає. Тепер і клуб, який побудований на фундаменті церкви, руйнується.

Далі йдемо повз закритий єдиний магазин, на якому табличка “КООП “Крамниця”. Хоча судячи з його зовнішнього вигляду, жодного краму там уже давно немає.


Переходимо старий непевний місток, на якому іржу сором'язливо, але патріотично прикрили жовто-блакитною фарбою.

За містком - хата з церковним куполом, але теж у заросла бур’янами і високою травою. Від хвіртки до хати жодної витоптаної стежки, здається, тут давно ніхто не був.

Кривохижинці можна сміливо називати подільськими Карпатами. Це мальовниче село в стороні від траси, що веде до центра територіальної громади, Мурованих Курилівців.

Тут неймовірні краєвиди. І така тиша, що аж закладає вуха. Шкода, що дороги до села майже немає. Навіть стара бруківка заростає травою.

Нарешті ми піднімаємось до старожила Кривохижинців Леоніда Мосендза. Дідусь зустрічає нас в святковому одязі, на його грудях і бойові, і трудові нагороди.

Народився він у 1927 році. У 17 років мобілізували на війну.

“Я був ще дитина, але рік такий прийшов, що забрали”, - розказує ветеран.

Його з іншими мобілізованими відправили до Києва, навчили як поводитись зі зброєю і відправили на війну. Брав участь у боях за звільнення Білорусії від нацистів і дійшов до Берліна. У Німеччині був поранений. Під час бою йому перебило кисть правої руки. Ветеран згадує, що йому не могли зупинити кровотечу і тоді лікар наказав прикласти до рани м’якуш хліба.

“Рука у тебе залишиться, а ось робити ти вже нічого не зможеш”, - одразу попередив лікар.

На російському сайті “Память народа” інформації про Леоніда Павловича небагато.

Народився у 1927 році. У 1944 був мобілізований. Звільнений з лав Червоної армії у листопаді 1945 року.

Війну військовий Мосендз закінчив у званні гвардії старшого сержанта. Воював у полку зв’язку. Був розвідником і снайпером.

Згадує, як мав постійно бігати з котушкою з проводом вагою 20 кг на плечах від одного підрозділу до іншого, щоб був постійний зв’язок.

Комісували 17-річного Мосендза, написавши не поранення, а загальне захворювання.

“Сталін дав такий наказ, щоб не писали що поранений. Він хотів приховати, що він такими дітьми вже воює. Тому що старших вже багато повибивали. А ми діти ще зовсім були”- згадує ветеран.

Коли повернувся, пішов працювати у колгосп, пам’ятає голод 1948 року. Саме після голоду пообіцяв собі, що коли ожениться ні його дружна, ні його діти не знатимуть, що таке голод. Згадував, що були часи, коли батьки від дітей хліб у скрині закривали:

“Я її взяв за того, що я був бідний і вона була бідна. Я бачив як тато над нею знущався. І я пообіцяв, коли я оженюсь я не буду так знущатись ні над жінкою, ні над дітьми. Я ніколи ні жінку, ні дитину вдарив”. Леонід Павлович продовжує: “У дружини в сім'ї жили дуже бідно. Мама її померла. Тато приводив других жінок, а то були важкі роки. Хліб закривали від дітей в скриню на ключ, щоб діти не з'їли. ЇЇ брат був каліка на ногу. Коли вдома сварилися, то він виходив з дому і йшов. А у нас в селі був такий чоловік що вчив його сапожного майстерства. Вийде з дому голодний і йде через город. Сливки ростуть. Він нарве сливок. Були такі жінки, що доганяли їх на городі і висипали сливки з-за пазухи”.

Вони прожили в шлюбі 72 роки. Виростили чотирьох дітей. Одна з доньок, Майя, переїхала в село, доглядала спочатку маму, яка хворіла, зараз допомагає татові. Не могла оформити догляд за батьками через тяганину з документами, тому зараз не може оформити свою пенсію. Ті, роки, що доглядала батьків, у стаж не зарахували.

Батько бідкається, що через нього його дитина не має пенсії. Але згадує, що колись просив у Бога здоров’я і життя до того, часу, поки всі діти не стануть отримувати пенсію. Жартує, що видно Бог продовжує йому життя, не даючи доньці можливості оформити ту пенсію.

Родина розростається. У найстаршого Мосьондза вже 8 внуків і 11 правнуків.

Дружина Леоніда Павловича померла нещодавно. Він згадує її з щемом у голосі:

”В останній час вона вже не могла ходити. Я проходжу, а вона дістає мою руку, щоб поцілувати. Ми так жили що всі люди нам заздрили. Бо я все життя її жалів, що вона така молода і так набідувалась…”

Колись у Кривохижинцях був великий колгосп. А зараз одні пусті хати.

Старожил Леонід Мосендз згадує, що коли він навчався то була велика школа у селі. І птахоферма. Він працював на ній завідувачем. А зараз навіть фельдшера в селі немає.

“Якщо людина захворіє, вони кажуть - до сімейного лікаря. А сімейний лікар у Мурованих Курилівцях. Поки в лікарню ляжеш, можна коньки відкинути”- сумно жартує дідусь.

Село на дві половини розділяє річка Жванок, права притока Теребіжу. Дослідник місцевої історії Володимир Ревуцький у своїй книзі “Сторінки забутої історії” пише, що хати збудовані на схилах гір справляють враження, що вони не зовсім рівні, а похилі, звідси і назва - Кривохижинці.

Ми з висоти пташиного польоту подивились на землі навколо Кривохижинців. Уся земля навколо села розпайована. Ділянки поділені на паї переважно у 2017-2018 роках. Майже всі вони в оренді у “Агрофірма Рубанський”. Історія фірми схожа на російську матрьошку. Бо власником агрофірми є фірма “Рей Агро”, а та своєю чергою має власників - кіпрську фірму ПІТТ ХОЛДІНГЗ ЛІМІТЕД. А ось власниками кіпрської фірми є громадянин Австрії Табасінік Моріс та громадянин США Рор Джордж. Вони є родичами. За різними даними вони обробляють в Україні від 300 до 400 тисяч га землі і входять в десятку найбільших землевласників в країні. Чи вкладаються власники у соціальний розвиток маленького села, невідомо. Ми таких інвестувань у село, що майже вмирає, не побачили.

Дуже б хотілось вірити, що якогось інвестора у майбутньому зацікавлять неймовірні краєвиди села з багатостолітньою історією, а не тільки сільськогосподарська земля навколо нього. А поки село повільно вмирає…

Дякуємо Володимиру Ревуцькому, який люб’язно надав нам свою книгу “Забуті сторінки історії”, матеріали з якої ми використали у цій статті.